Історія справи

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 листопада 2015 року Справа № 910/11399/15

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді: Губенко Н.М.,

суддів: Барицької Т.В.,

Картере В.І. (доповідач)

за участю представників:

позивача - Друга О.М., Сметанкіної Т.В.,

відповідача - Ягодки О.О., Пащенка С.М.,

третьої особи - не з'явився

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль"

на постанову Київського апеляційного господарського суду від 27.07.2015

та на рішення господарського суду міста Києва від 14.05.2015

у справі № 910/11399/15

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Юнік Фарма"

до Публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль"

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача: Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Харабаш Ольги Ігорівни

про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню

ВСТАНОВИВ:

У квітні 2015 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Юнік Фарма" звернулося до господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача: Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Харабаш Ольги Ігорівни про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню.

Рішенням господарського суду міста Києва від 14.05.2015 (суддя Бондарчук В.В.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 27.07.2015 (колегія суддів у складі: суддя Жук Г.А. - головуючий, судді Суховий В.Г., Мальченко А.О.), позов задоволено. Визнано таким, що не підлягає виконанню виконавчий напис, вчинений 11.04.2015 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Харабаш Ольгою Ігорівною та зареєстрований в реєстрі нотаріальних дій за № 41 про стягнення з ТОВ "Юнік Фарма" на користь ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" за договором про факторингове фінансування з регресом № 017/42-0-1/138 від 05.10.2011 та додаткових угод № 017/42-0-1/138/1 від 01.11.2011, № 017/42-0-1/138/2 від 01.02.2012, № 017/42-0-1/138/3 від 10.04.2012, № 017/42-0-1/138/4 від 29.08.2012, № 017/42-0-1/138/5 від 20.09.2012, № 017/42-0-1/138/6 від 14.03.2013, коштів у розмірі 4 165 529,47 грн. за період з 22.04.2014 по 26.11.2014. Приймаючи вказані рішення, господарські суди попередніх інстанцій виходили з того, що приватний нотаріус не мав передбачених законом підстав для вчинення виконавчого напису за укладеним сторонами договором про факторингове фінансування з регресом.

У касаційній скарзі відповідач просить скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 27.07.2015, рішення господарського суду міста Києва від 14.05.2015 і припинити провадження у справі чи залишити позов без розгляду. В обґрунтування касаційної скарги скаржник стверджує, що судами при прийнятті оскаржуваних рішень порушено вимоги ст.ст. 1, 21, 27, 32, 104 ГПК України, ст.ст. 3, 6, 16, 18, 20, 553, 554, 627, 628, 10561, 1077 ЦК України, ст.ст. 345, 350 ГК України. Так, на думку відповідача, господарськими судами невірно надана юридична оцінка правовій природі укладеного між сторонами договору про факторингове фінансування з регресом № 017/42-0-1/138 від 05.10.2011, який, на думку скаржника, є одним із видів кредитного договору, а тому за таким договором можливо вчинення виконавчого напису нотаріусом. Крім того, відповідач зазначає, що господарськими судами не залучено до участі у справі осіб, рішення у якій безпосередньо стосується їх прав та обов'язків, і спір у даній справі не підлягає вирішенню в господарському суді.

У відзиві на касаційну скаргу позивач просить постанову Київського апеляційного господарського суду від 27.07.2015 та рішення господарського суду міста Києва від 14.05.2015 залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. Так, на думку позивача, даний спір підлягає вирішенню в господарському суді, оскільки такий спір не може бути розглянутий в порядку цивільного судочинства; між сторонами існує спір про суму боргу за договором; укладений сторонами договір про факторингове фінансування з регресом № 017/42-0-1/138 не є кредитним договором, а тому у приватного нотаріуса не було повноважень вчиняти виконавчий напис за таким договором.

Перевіривши правильність застосування господарськими судами норм процесуального та матеріального права, Вищий господарський суд України вважає касаційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню виходячи з такого.

Господарські суди попередніх інстанцій, ґрунтуючись на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності встановили наступне:

- 05.10.2011 ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" (фактор (банк)) та ТОВ "Юнік Фарма" (клієнт) укладено договір про факторингове фінансування з регресом № 017/42-0-1/138, згідно з умовами якого фактор (банк) зобов'язався здійснювати факторингове фінансування клієнта на умовах факторингу з регресом. Право вимоги є відступленим клієнтом факторові (банку) з моменту підписання сторонами додаткової угоди до даного договору, яка укладається в порядку, визначеному розділом 2 даного договору;

- відповідно до п. 1.3. договору внаслідок відступлення права вимоги фактор (банк) замінює клієнта як кредитора боржника, у зв'язку з чим до фактора (банку) переходять відповідні права кредитора за контрактом, включаючи права на отримання вартості товарів, робіт, послуг, отримання підтверджуючих документів, неустойок та інших платежів за контрактом. Однак, фактор (банк) не набуває будь-яких обов'язків клієнта за контрактом щодо поставки товарів, робіт, послуг та інших обов'язків, що випливають з такої поставки;

- згідно з розділом договору "Визначення термінів" факторингове фінансування - операція фінансування під відступлене право вимоги, відповідно до якої фактор (банк) зобов'язується передати на умовах даного договору грошові кошти в розпорядження клієнта за плату, а клієнт відступає факторові (банку) свої права вимоги. Факторинг з регресом - факторингове фінансування, при якому ризик несплати боржником грошових зобов'язань за контрактом повністю покладається на клієнта і при цьому клієнт виступає поручителем боржника перед фактором (банком) за контрактом у розмірі, визначеному умовами даного договору;

- пунктом 4.1. договору передбачено, що за здійснення факторингового фінансування за даним договором клієнт зобов'язаний сплачувати факторові наступну плату в розмірах, визначених додатком № 1 до даного договору, а саме визначено розмір процентів за користування грошовими коштами та комісії за здійснення факторингових операцій;

- договір набуває сили з моменту його підписання сторонами і скріплення печатками та діє до повного виконання сторонами своїх зобов'язань за договором та отримання фактором грошових коштів в оплату повної вартості прав вимоги (п. 15.1 договору);

- позивачем та відповідачем у справі до вказаного договору було укладено ряд додаткових угод: № 017/42-0-1/138/1 від 01.11.2011, № 017/42-0-1/138/2 від 01.02.2012, № 017/42-0-1/138/3 від 10.04.2012, № 017/42-0-1/138/4 від 29.08.2012, № 017/42-0-1/138/5 від 20.09.2012, № 017/42-0-1/138/6 від 14.03.2013.

У зв'язку з тим, що за заявою відповідача приватним нотаріусом було вчинено виконавчий напис про стягнення з ТОВ "Юнік Фарма" за договором про факторингове фінансування з регресом № 017/42-0-1/138 грошових коштів у розмірі 4 165 529,47 грн. з 22.04.2014 по 26.11.2014, позивач звернувся до господарського суду з позовом у даній справі.

Переглядаючи в касаційному порядку прийняті господарськими судами рішення, Вищий господарський суд України дійшов наступних висновків:

Статтею 627 ЦК України встановлено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно з ч. 1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України).

Відповідно до ст. 1077 ЦК України, ст. 350 ГК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор, банк) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором. Зобов'язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

Частиною 1 ст. 1078 ЦК України визначено, що предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога).

Згідно з ст. 1079 ЦК України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

Господарські суди попередніх інстанцій, проаналізувавши зміст укладеного сторонами договору про факторингове фінансування з регресом № 017/42-0-1/138 від 05.10.2011, обґрунтовано зазначили про те, що до основних ознак договору факторингу слід віднести, зокрема, предмет договору, яким є відступлення права грошової вимоги, у зв'язку з чим відбувається заміна кредитора у зобов'язанні. Метою такого відступлення є отримання фінансування від фактора (банка чи іншої фінансової установи), що, в свою чергу, зумовлює віднесення факторингу до фінансових операцій. Віднесення факторингу до фінансових послуг обумовило ще одну відмінну ознаку такого договору, а саме специфіку його сторін, зокрема фактором може бути банк чи інша фінансова установа, а клієнтом юридична особа чи фізична особа-підприємець. Окрім цього, фінансування однією стороною іншої сторони шляхом передачі в її розпорядження певної суми грошових коштів (факторинг) відбувається за плату (окрім випадків, коли факторинг має забезпечувальний характер), розмір якої визначається договором, це може бути як сплата відсотків, так і фіксованої ставки за таку фінансову послугу. При цьому, сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу.

Отже, договір факторингу, поєднує в собі ознаки різних договорів: цесії (відступлення права вимоги), кредитування, страхування, застави, поруки, і є окремим видом правочину, який регулюється спеціальними нормами законодавства, а саме Главою 73 ЦК України "Факторинг", Законом України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" тощо.

Господарські суди врахували вказану специфіку договору факторингу і правомірно відхилили ствердження відповідача про те, що оскільки укладений сторонами договір факторингу містить ознаки і кредитного договору то слід вважати, що укладений договір відноситься до кредитних договорів.

Так, відносини сторін за кредитним договором регулюються 71 Главою ЦК України "Позика. Кредит. Банківський вклад". Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Характерними ознаками кредитного договору є строковість (надання грошових коштів на певний проміжок часу), повернення наданих коштів (після закінчення встановленого строку позичальник зобов'язаний повернути кредитору таку ж саму суму коштів), платність (обов'язок позичальника сплатити проценти за користування наданим кредитом), і як правило, цільове використання отриманих кредитних коштів.

Отже, як правомірно зазначено господарськими судами, договір факторингу відрізняється від кредитного договору, зокрема, предметом, метою укладання, правами та обов'язками, які виникають у сторін, правовим регулюванням цих фінансових операцій. Хоча за договором факторингу і надаються грошові кошти клієнту, однак такий договір не містить принципових ознак кредитного договору, як-то строковість, платність, повернення наданих коштів, цільовий характер наданих коштів, а тому, враховуючи, що за договором факторингу відбувається відступлення права грошової вимоги, такий договір не є кредитним договором і їх ототожнення є неправомірним. Договори факторингу та кредитні договори становлять окремі правові інститути і регулюються різними положеннями цивільного законодавства України.

Як встановлено господарськими судами, виконавчий напис був вчинений нотаріусом на підставі ст. 87 Закону України "Про нотаріат", глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5 та п. 2 Переліку документів, за якими стягнення заборгованості проводиться у безспірному порядку та на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.06.1999 № 1172.

Згідно з ст. 18 ЦК України, нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом. Відповідно до п. 19 ч. 1 ст. 34 Закону України "Про нотаріат" нотаріуси, зокрема, вчиняють виконавчі написи.

Частиною 2 ст. 87 Закону України "Про нотаріат" визначено, що перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Підпунктом 1.2 п. 1 розділу 3 Глави 16 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріуса України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України № 296/5 від 22.02.2012, передбачено, що перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, установлюється Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до Розділу 3 Глави 16 вказаного Порядку встановлені умови за яких вчиняються виконавчі написи нотаріуса, а саме: якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем; за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше одного року.

Безспірність заборгованості підтверджують документи, передбачені Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29.06.1999 № 1172. При вчиненні виконавчого напису нотаріус повинен перевірити чи подано на обґрунтування стягнення документи.

Відповідно до п. 1 Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, для отримання виконавчого напису необхідно, зокрема, нотаріально посвідчені договори, що передбачають сплату грошових сум, передачу або повернення майна, а також право звернення стягнення на заставлене майно. Для одержання виконавчого напису подаються: а) оригінал нотаріально посвідченого договору (договорів); б) документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов'язання.

Згідно з п. 2 вказаного Переліку для одержання виконавчого напису подаються: оригінал кредитного договору; засвідчена стягувачем виписка з рахунка боржника із зазначенням суми заборгованості та строків її погашення з відміткою стягувача про непогашення заборгованості.

Водночас, як було встановлено господарськими судами, договір факторингу та додаткові угоди до нього вчинені в простій письмовій формі без нотаріального посвідчення і укладений сторонами договір за своєю правовою природою є договором факторингу, а не кредитним договором

Крім того, п. 12.3 договору факторингу від 05.10.2011 сторони узгодили, що всі спори, що виникають між сторонами у зв'язку з цим договором, підлягають вирішенню шляхом переговорів, а у разі неможливості їх вирішити шляхом переговорів - у судовому порядку відповідно до чинного законодавства України.

Враховуючи встановлені господарськими судами обставини справи та передбачені законом випадки, а також порядок, за яким нотаріус може вчиняти виконавчий напис, Вищий господарський суд України погоджується з наявністю правових підстав для задоволення позовних вимог. Неправомірність дій нотаріуса також підтверджується листом Головного управління юстиції у м. Києві Міністерства юстиції України від 08.06.2015, відповідно до якого у зв'язку з порушенням нотаріусом Харабаш О.І. при вчиненні виконавчого напису вимоги п. 2 Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.06.1999 № 1172, нотаріусу Харабаш О.І. направлено лист-припис про зупинення її приватної нотаріальної діяльності та необхідність підвищення рівня кваліфікації.

Щодо доводів касаційної скарги про те, що даний спір не підвідомчий господарським судам, Вищий господарський суд України вважає за необхідне зазначити наступне:

Відповідно до ч. 2 ст. 50 Закону України "Про нотаріат" право на оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, а також нотаріального акта має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти.

Пленум Вищого господарського суду України у п. 8 постанови від 24.10.2011 № 10 "Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам" роз'яснив, що спори між боржниками і стягувачами, а також спори за позовами інших осіб, прав та інтересів яких стосуються нотаріальні дії чи акт, у тому числі про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, про повернення стягнутого за виконавчим написом, вирішуються господарським судом за позовами боржників або зазначених осіб до стягувачів, якщо суб'єктний склад сторін відповідного спору відповідає приписам статті 1 ГПК. При цьому за змістом статей 1, 2, 18, 22, 27 ГПК, статей 1 і 3 названого Закону нотаріус не може бути відповідачем у господарському процесі, а залучається до участі в ньому як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору.

Враховуючи наведене, а також те, що позивач у тому числі не визнає розмір заборгованості перед відповідачем, господарським судом апеляційної інстанції правомірно зазначено про те, що між сторонами існує спір про право, а тому дана справа згідно з ст.ст. 1, 2, 12 ГПК України підвідомча господарському суду.

З касаційної скарги також вбачається, що заперечення скаржника зводяться до того, що судами попередніх інстанцій не було задоволені його клопотання про залучення ЗАТ "Інфузія", ПАТ НВЦ "Борщагівський хіміко-фармацевтичний завод", ТОВ "Юрія-Фарм" у якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, чим порушено приписи ст. 27 ГПК України.

Відповідно до вимог ст. 27 ГПК України треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до прийняття рішення господарським судом, якщо рішення з господарського спору може вплинути на їх права або обов'язки щодо однієї з сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за клопотанням сторін, прокурора.

У заявах про залучення третіх осіб і у заявах третіх осіб про вступ у справу на стороні позивача або відповідача зазначається, на яких підставах третіх осіб належить залучити або допустити до участі у справі.

Питання про допущення або залучення третіх осіб до участі у справі вирішується господарським судом, який виносить з цього приводу ухвалу.

Як вбачається з матеріалів справи, господарськими судами були розглянуті клопотання відповідача про залучення вказаних осіб до участі у справі у якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору та обґрунтовано відмовлено у їх задоволенні з огляду на те, що рішення у даній справі не може вплинути на права та обов'язки цих осіб.

Відповідно до ст. 1115 ГПК України у касаційній інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи у суді першої інстанції за винятком процесуальних дій, пов'язаних із встановленням обставин справи та їх доказуванням.

Згідно з ст. 1117 ГПК України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Висновки господарських судів попередніх інстанцій ґрунтуються на доказах, наведених в оскаржуваних рішенні та постанові, і відповідають положенням чинного законодавства.

Відповідно до ст. 1119 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

З огляду на викладене, підстав для зміни або скасування прийнятих у справі судових рішень не вбачається.

Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 27.07.2015 та рішення господарського суду міста Києва від 14.05.2015 у справі № 910/11399/15 залишити без змін.

Головуючий суддя:Н. Губенко Судді: Т. Барицька В. Картере